Думаєте, діти, слоненята сірі?
Ні, бувають часом інших кольорів…
Тільки не приймають їх до гурту звірі
І не розуміють їхніх почуттів.
У казковім краї неба батьківщина.
Жи́ло там незвичне слоненя – Барон…
Синє… із яскраво-жовтими очима…
На хвості носило ноти та тромбон…
Навіть рідна мати не гуляла з сином,
І цурався батько диво-малюка…
Походжав самотньо, наче сиротина,
Слухаючи мову жорен вітряка.
3D, у техніці зіставлення
Світанок у вазі знов миє мрії-перли,
Уявно співа зі степом монах, мандрівник-вітрисько…
На сонці не плями – кров журавлів померлих…
Хмарин, що тримають небо сьогодні колиска низько…
Спинити не може мить листопад холодний,
Хронографа стрілка вістрям осінні рахує зливи…
У мушлі диск-місяць спить на краю безодні,
Накритий кленовим листям туман походжає сивий…
У квітів давно стійкі гормональні зміни,
Симптоми некрозу шкіри у трав, ретро-гра в мовчанку…
Дороги ведуть вогкі в ліс, де скелі-стіни,
До Бога, молитви, віри душа щиро прагне зранку…
У тексті розчинено два вірші:
1.
Світанок у вазі знов
Уявно співа зі степом,
На сонці не плями – кров
Хмарин, що тримають небо…
Спинити не може мить
Хронографа стрілка вістрям…
У мушлі диск-місяць спить,
Накритий кленовим листям…
У квітів давно стійкі
Симптоми некрозу шкіри…
Дороги ведуть вогкі
До Бога, молитви, віри…
2.
Миє мрії-перли
Монах, мандрівник-вітрисько…
Журавлів померлих
Сьогодні колиска низько…
Листопад холодний
Осінні рахує зливи…
На краю безодні
Туман походжає сивий…
Гормональні зміни
У трав, ретро-гра в мовчанку……
В ліс, де скелі-стіни,
Душа щиро прагне зранку…
Наш стяг – колір неба та барви пшениці,
Пісні закарпатські лунають із вуст.
Чотири вкраїнські на мапі столиці:
То – Київ, Львів, Харків та гордий наш Хуст.
Монгольська орда нас тримала в облозі,
Та вільний народ не позбавити крил.
Ми чесно живем. Наша віра – у Бозі.
Господь додає і відваги, і сил.
Ми з цегли чуттів будували країну,
Хрестила любов її кров’ю в серцях.
Дізнався весь світ про Карпатську Вкраїну,
Бо мужність бійців – до звитяжності шлях.
Руїни фортеці – історії свідки,
Минулого тіні на схилі крутім.
Усі тут рідня, наче дерева вітки,
Ми не забуваємо батьківський дім.
3D, у техніці розчинння
За гранню неба прірва… невідомість… СЛЬОЗЯТЬСЯ ВІЧКИ… серце плаче… кров’ю… І ТИСНЕ ОПІВНІЧЧЯ на свідомість… Молюся Богу з вірою… любов’ю… ХОВА У ВАЗІ СИЗА МЛА КОРІННЯ, а місяць гладить променем діброви, одежа до снаги йому осіння, закони Ома та світобудови… ЗАСОХЛІ АЙСТРИ ПАХНУТЬ ПОТОЙБІЧЧЯМ, а кожна книжка – пальцями твоїми… Як подолати вічне протиріччя між пам’яттю та мріями своїми? НА ТІЛІ СВІЧКИ ТІНЕЙ ТРІПОТІННЯ… Нагадує вогонь червону мушлю для передбачень або ворожіння… Вроста самотність міцно в хвору душу…
А ВІТЕР ГРАЄ, НАЧЕ ПАГАНІНІ, на вітах клена… вміло та відверто… і ноти залишає на камінні… І ПРОСИТЬСЯ ДО ХАТИ… дуже вперто… стоїть у две́рях прямо, ЩОБ ВІДЧУТИ ОСТАНКИ ЛИСТЯ ТА ТЕПЛА В КАМІНІ… За мить жаги – дві вічності спокути… у відчаї, у марнім голосінні… в мені чуття незаймане… безкрає… ЦЕ ПРИСТУП АСТМИ? ЧИ КОХАННЯ ПУТИ? Повітря раз-у-раз не вистачає…. Жадаю тільки… просто поруч бути…
Ковтати марно ліки натуральні… Бо пристрасть не лікують ескулапи. ВСІ СХОДЖЕНО ДАВНО СТЕЖКИ́ АСТРАЛЬНІ… чуття же не наносяться на мапи… ДЕ Ж ТИ ТЕПЕР?.. пече журба судини, усі думки безрадісні… ПЕЧАЛЬНІ… Схвильовано ВІДСТУКУЄ ХВИЛИНИ СТАРИЙ ГОДИННИК НА СТІНІ У СПАЛЬНІ…
ДЕКОР КІМНАТИ – літери із віршів, я ВСІ ТВОЇ СВІТЛИНИ… зберігаю… Та з кожним днем мені все гірше… гірше… Живу… чи животію? Лиш конаю… МАЛЮЮ ЗОРІ НА ВІКНІ ОВАЛЬНІ… за принципами Вінсента Ван Гога… НЕСИЛА СПАТИ. Штори вертикальні, як грива у коня-єдинорога.
А БІЛЬ ІЗ СЕРЕДИНИ… невгамовний… Були ж у нас стосунки ідеальні… Ти – мій пророк, апостол, скарб коштовний… Тебе чекаю досі в сповідальні…
У тексті розчинено сонет:
СЛЬОЗЯТЬСЯ ВІЧКИ. Тисне опівніччя.
ХОВА У ВАЗІ СИЗА МЛА коріння.
ЗАСОХЛІ АЙСТРИ пахнуть потойбіччям.
НА ТІЛІ СВІЧКИ тіней тріпотіння…
А вітер грає, наче Паганіні,
І проситься до хати… щоб відчути
ОСТАНКИ ЛИСТЯ ТА ТЕПЛА в каміні….
ЦЕ ПРИСТУП АСТМИ? Чи кохання пути?
Всі сходжено давно стежки́ астральні…
Де ж ти тепер?.. Відстукує хвилини
СТАРИЙ ГОДИННИК НА СТІНІ у спальні…
ДЕКОР КІМНАТИ – всі твої світлини…
МАЛЮЮ ЗОРІ НА ВІКНІ овальні…
НЕСИЛА СПАТИ. Біль із середини…
У сонеті розчинено вірш:
Сльозяться вічки…
Хова у вазі сиза мла
Засохлі айстри.
На тілі свічки
Останки листя та тепла…
Це приступ астми?
Старий годинник на стіні –
Декор кімнати.
Малюю зорі на вікні,
Несила спати.
3D, у техніці розчинення
Гортає листя різко жовтень, як часопис,
Похмурий ранок пильно дивиться у вічність…
Молитва чиста – це пісень моїх живопис…
Душі уламок розбиває навпіл дійсність…
Птахи принишкли, відчувають прохолоду…
Синдром застуди, певно, в сонячного диска…
Дощі-опришки видозмінюють природу,
Гуляють всюди, не потрібна їм прописка…
А ріки шумно гомонять поміж собою…
Ждуть сон тривалий всохлі трави на газоні…
У місті сумно… гірко плачу за тобою…
Юрба… вокзали… і самотність на пероні…
Гортає листя жовтень… Сизі хмари низько…
У скверах осінь тче з туману скатертину,
Разок намиста із квіток зрива вітрисько…
Знайти б наосліп… до країни мрій стежину…
Розчинений вірш:
Гортає листя
Похмурий ранок…
Молитва чиста –
Душі уламок…
Птахи принишкли…
Синдром застуди?
Дощі-опришки
Гуляють всюди.
А ріки шумно
Ждуть сон тривалий…
У місті сумно…
Юрба… вокзали…
Гортає листя
У скверах осінь…
Разок намиста
Знайти б наосліп…
Вклада́є у конверти листя осінь
І шле тобі ключами журавлів…
З туману стрічка горам у волоссі…
Свідомість у полоні почуттів…
На землю зорі падають лякливо,
Вражає простотою вітру трюк…
Чи жити, чи померти – неважливо,
Рятує тільки сон мене від мук…
Є щось у жовтня дивне, потойбічне…
Можливо, тлін… на стежці лісовій…
Від пристрасті дихання неритмічне.
А ти… далеко… ти… на жаль… не мій…
Ридає небо… злива, як причастя…
Впускає холод щупальці у кров…
Коханому, прошу, дай, Боже, щастя…
Хай зігріва його Твоя любов…
Небо зіжмакане. Ту́га – підшкірно…
Му́ка затьмарює місяця край…
Господи, про́шу… благаю покірно:
Радості щирої лю́бому дай,
Випрями сірі спіралі-стежини
Та, наче сни, розчини міражі,
Щастя введи у венозні судини…
Миром наповни криницю душі
Не відверни… світле вічне величчя,
У коловерті журби не покинь…
Сльози зітри рукавом із обличчя,
Кислі, як вишні, гіркі, як полин…
Безвісти зорі зникають… одначе…
Боже, за іспити вдячна Тобі…
Ти облаштуй долю милому краще…
Я же не про́шу нічого собі…
Молитва за любимого
Скомкано небо. В нём – фресок тревога.
Капает дождик на лунный янтарь.
Господи милый, прошу я немного:
Счастья, удачи любимому дай…
Мира, добра на душевном причале
Ты ниспошли ему птицей, молю.
И охраняй от беды и печали.
Пусть его любят. И я ведь люблю.
Радостью чистой глаза пусть искрятся,
С ним пребывай… И спаси, обогрей…
Пусть все мечты его в жизнь воплотятся,
Нет никого мне на свете родней…
Плачет душа постмолитвенной песней,
Он – самый лучший! Храни Ты его…
И от врагов огради и болезней…
Я ж для себя не прошу ничего…
Вірю у цноту кохання земного,
Вірю, тривога розріджує кров.
Хвора душа байдужіє до всього,
Є у ній ти і всесвітня любов.
Вірю, веселка – це посмішка неба,
Вірю, що сонце – це Божий вогонь.
Знаю, мені доторкнутися треба
Ніжно вустами до рідних долонь.
Вірю, що мла з потойбіччя корінням.
Вірю, веде до світанку струмок.
Чую, диктуєш усі сновидіння
Тихо на вухо, неначе пророк.
Вірю, зірки глянцювати нелегко,
Вірю, що їм не страшний буревій.
Важко, коли ти від мене далеко,
Біль пагінці ампутує із мрій.
Вірю, що серце від суму не в ритмі,
Вірю, без тебе зупинено час.
Ти, наче хресне знамення в молитві,
Нині, навіки-віків, повсякчас.
Я гімн любові, скрипка Страдіварі,
Ти – смик і всіх утіх діапазон.
Твої два сонця – щирі очі карі,
До них молюся, наче до ікон.
Можливо, ноти спалені дощенту,
На партитурі срібні краплі сліз,
Моє волосся – струни інструменту,
Торкнися ненавмисно русих кіс.
Готова бути камерним оркестром,
Терпіти біль і рани на спині́…
Солодку пісню пристрасті, Маестро,
Виконуй енергійно на мені́…
Темп обери та рівні інтервали,
Чуттєва гра майстерна до снаги…
Відчуть у лоні я жадаю шквали
Твоєї граціозної жаги.
(3D, у техніці зіставлення, у поезії розчино два окремі вірші)
Словоточить душа, у безодні холодного Всесвіту…
Півстрофою печальною імітую церковні музи;ки…
Я тобі вже чужа… і веду зі світлиною бесіду
За стіною астральною… мла нанизує дощ… на осики…
Пи;шу вперше листа… Не суди за негадане рішення….
Помагає Верни;гора розставляти трикрапками зорі…
Ми у різних містах… Це і перше, й останнє освідчення…
Не зустрітись у вимірах… Осягни букви-сльози прозорі…
Обпліта чорна цвіль однотонне рядно неба вічного,
Стежку вітру-гонителю застеляють цупкі виногради…
Як забути про біль? Згубні муки кохання трагічного…
Поясни, Вседержителю, чи існує життя після зради?
1.
Словоточить душа
Півстрофою печальною…
Я тобі вже чужа
За стіною астральною…
Пи;шу вперше листа…
Помагає Верни;гора…
Ми у різних містах…
Не зустрітись у вимірах…
Обпліта чорна цвіль
Стежку вітру-гонителю…
Як забути про біль?
Поясни, Вседержителю…
2.
У безодні холодного Всесвіту
Імітую церковні музики…
І веду зі світлиною бесіду…
Мла нанизує дощ… на осики…
Не суди за негадане рішення –
Розставляти трикрапками зорі…
Це і перше, й останнє освідчення…
Осягни букви-сльози прозорі…
Однотонне рядно неба вічного
Застеляють цупкі виногради…
Згубні муки кохання трагічного…
Чи існує життя після зради?
PS Нічого особистого
© 2025 Марина Алдон. Моя гавань · RSS записей · RSS комментариев