У гір моїх цікавий темперамент
У гір моїх цікавий темперамент –
Ховають тишу між готичних скель,
Квітчають трав росинками пергамент,
Шпаків, орлів скликають у готель.
У гір моїх цікавий темперамент –
Тут рукопис правічних таємниць,
А поруч небе зоряний орнамент
Та вітер полонинам між зіниць.
У гір моїх цікавий темперамент –
Тут духи предків мудрість нам дають,
Встановлює природа свій регламент
І пори року компасом стають.
Гірська стежина
Стежина життєвої сцени
Гаптує нам долі завісу,
Карпат починаються вени
З вертепу душі і пралісу.
Тут кладка виписує смужки…
Ми ж взяті з природи святої…
Та як повернуть самотужки
До скинії неньки гірської?
Шлях східцями неба… Скрізь квіти
У ніжну блакить загорнулись.
Так хочеться дуже злетіти,
Та крил за гріхи ми позбулись.
В верхів’ях тут ближче до Бога,
Тут істину легше пізнати,
Та, наче орбіта, дорога
Приводить до рідної хати.
Симфонія Потисся
Оркестр природи розбудив весну
І німб тепла спустися із-за Тиси,
Скрізь перли намережали нарциси,
Травичку розкуйовдивши рясну.
Ліси дощами вмили зелень рук,
Сади у шлюбні сукні нарядились,
Вітри в чуттях розгублено томились
Кудлатим хмарам гордо між перук.
На циферблаті ранку – небокрай,
А дикі гуси морок розігнали,
На арфі квітня весело заграли
Симфонію Потисся на весь край.
Лебеді
Прилетіли лебеді в снігові Карпати,
Серед вод осіли Тиси крижаних,
Хоча звикли в вирії, не тут зимувати,
Та заслабли крила від польоту в них.
Небо кришталевеє лагідно дивилось
На човни біленькі у гірській ріці,
Їх серця так гаряче, так шалено бились,
Ніби притягали сонця промінці.
Птахи всюди парами, вірність – їхня риса,
Зраджувать не вміють, фальші в них нема.
Стала Чорним морем їм верховинка-Тиса,
Голод витинала з холоду зима.
Тихо дні горталися, вечір за світанком,
Вічності спіраллю час вперед зринав.
Лебеді кохалися. Та мисливець раптом
Застрелив лебідку. Щастя зруйнував.
Лебідь бився в відчаї, жити не хотілось,
Ніби згасли зорі, цілий Всесвіт зник.
Серденько на клаптики назавжди розбилось
І душі, мов скрипки, враз зламався смик.
Догори піднявся він. Наче із-за ширми,
Глянув вниз востаннє… Гори-вітражі…
Почав с скелі падати, падати до вирви,
Бо не зміг боротись з болем у душі.
От і все скінчилося. Тільки кров зосталась.
Випекла у кризі свій печальний карб.
Ті, що все накоїли, Бога не боялись,
Вже давно забули, що кохання – скарб.
Що ви, люди, долі іншим спопеляєте?
Від птахів повчіться мудрості буття.
Як не склалось вперше, вдруге покохаєте…
Лебеді же люблять раз на все життя!
Говерла
Під небосхилом неосяжним
Краса Карпат – Говерла-мати,
А Петрос згорблений відважно
Її узявся вартувати.
До ніг красуні-верховинки
Припали озерця та чисті,
Як сонця промені – стежинки,
Такі ж тонкі та золотисті.
Тут чабани на полонинах
Вплелися у життя природи,
Їх мужня постать соколина
Не знає зовсім непогоди.
Тут виток потічків етнічний,
А далі – шлях до серця Тиси,
Тут спокій молиться відвічний,
Добра народжуються риси.
Тут кожен ранок срібні роси
Цілують едельвейсам тихо
Шовкові і цнотливі коси,
Ковтаючи їх присмак дикий.
Як вечір з рукава виймає
Всі зорі зважено, повільно,
То місяць ріг свій упирає
У шпиль гори якось покірно.
Трембіти голос завмирає,
Горить лиш верховинська ватра.
Хто на Говерлі був – той знає,
Чого такая нічка варта.
Дзвіночки
Кладу до вівтаря діброви спокій,
Занурившись обличчям до блакиті,
Ловлю дзвіночків погляди глибокі,
Що блиском ранку непомітно вкриті.
І чую дзвін, як плюскіт водограю,
Рапсодію нову… Найкращу в світі….
Знайти бажаю хоч шматочок раю,
А він отут, напевно, поміж квітів…
З небесних арок чисті акварелі
Мазки лишають на ажурнім пір’ї,
Рясніють мрії на душі веселі,
Здіймаючись хоромами повір’їв.
Півонії
Дві півонії
У сповиткові саду.
Трохи соннії
Афішують принаду.
Усміхаються,
Підрумянюють щоки.
Задивляються
На дощів тихі кроки.
П’ють півонії,
Як причасниці, сплески
Барв симфонії…
Пише день на них фрески…
Кульбаба
Застелило кульбабок море
Сонцем прибрану залу ниви,
Вітру ніжний гіпюр прозорий
Виглядає з-під светру сливи.
Малахітові личка трави
В еліксирі миють духмянім,
А кульбаби собі кучеряві
Капелюшки шиють весняні.
Та бентежно їх час спливає
І голівки уже з синою…
Парашутики квітка роняє…
Видається політ їй грою…
Вишні
Після снів солодких одягають вишні
Білії сорочки, а весна на них
Вишиває шовком білі квіти пишні
У обіймах ранків чистих і святих.
Аромат зіллявся небу із вустами,
Він стіка повільно із пелюсток-брів.
Птахів коломийку чути між гілками,
А з-за гаю пісню весняних струмків.
Після снів солодких одягають вишні
Білії віночки. Хочеться чуттів.
Їм кивають звабно ясени величні…
А любов приводить до нових життів…
Магнолія
Сповиває магнолія
У пелюстки вітри…
У душі меланхолія,
А в думках – тільки ти.
На гілок ніжній лодіі
Моя гіркне печаль,
Грає дивні мелодії
Соловейко-скрипаль.
Пють росу тріпотливую
Десь русалки в квітках…
Хочу бути щасливою
Наяву, а не в снах!
© 2024 Марина Алдон. Моя гавань · RSS записей · RSS комментариев