Марина Штефуца — Хуст

Хуст 

 
 
Нам зорі пишуть нариси життя
І кожному дарують батьківщину,
Прийшовши в світ, карбуємо чуття
І віддаємо серця половину
Тому кутку, де народились ми.
Його, як матір, любим безпричинно
І хочем бути гідними дітьми,
Бо так, напевно, бути і повинно.
Моя колиска – Хуст. Тому душа
Навік до цього міста прикипіла.
В других краях, хай кращих, я чужа,
Душа блукає, начебто без тіла.
І я горджусь, що народилась тут,
Що стала міста гілкою малою.
Твої легенди, Хусте, линуть з вуст
І пам’ять кожну робить з них живою.
1
 
Тринадцяте століття. Дворянин
На ймення Хуст – володар перший замку,
Але сюди приїхав не один,
Привіз дружину вірную, Розанну.
Показує зеленії поля
І Тиси шаль, як очі панни, синю
Від нині вже уся оця земля
Господаря здобула й господиню.
Розмотується шлях, немов клубок,
І до гори несуться прудко коні,
Там замок на долонях у хмарок,
А сосни небу підпирають скроні.
Здається, щастя ллється через край.
Це їх маєток! Ця краса, це диво!
Десь грає їм на флейті водограй,
А десь трембіта голосить журливо.
А птахів в лісі, поруч, цілий хор,
Будитиме щоранку сонце й днину.
Тут квітів острівці із омофор,
Тут буде добре донечці і сину.
Із двох річок веселки воду п’ють,
Довкола із Карпат корона слави,
Сади багаті врожаї дають,
Та доля часом з нами зле лукавить.
Не знаєш, Хусте, що чека тебе,
Бо нам майбутнє не відкрито знати.
Й планети не показують себе,
Допоки час не прийде їх пізнати.
Не знаєш, Хусте, що оця земля,
Що зватимеш малим Едемом власним
І золотим вітрилом  корабля
Для тебе хоче пастки бід розкласти.
Не знаєш. Та чи варто було б знать,
Як долю обминути неможливо,
Ти ж маєш вояків прекрасну рать,
У бій завжди рушаєш пресміливо.
І Акош, вірний друг, не підведе,
В походах перемога все дається.
Це головне. А час нехай іде,
Бо Мараморош – то твоя фортеця.
 
2
 
Багрові хмари простір облягли.
Невже війни здійнявся меч над Хустом?
Тенета смерті луки натягли,
Пронизують повітря крики густо.
Так, дійсно горе! Це же хан Батий.
Татарські дикі орди мчать он справа.
Край захистити треба дорогий.
І хай там що. Це — варта честі справа.
Для чого вам, скажіть, кочівники,
Ваш хижий запал гамувать на інших,
Для чого бід вогненні язики
Розводите? Ви хижих звірів гірші.
Для чого спокій, мир, чужі життя
Затоптуєте кіньми у стежини,
Для чого крадете ви майбуття
В сиріт і вдів, в невинної людини?
А Хуст, нащадок Арпада, отож
На захист короля, за батьківщину
Він змушений іти, бо кличе вождь.
Так гірко покидать свою родину.
Маленьку дочку до батьків відвіз,
Дружина з сином в замку залишились.
О Хусте, Хусте, скільки ще ти сліз
Проллєш за них — у Тису б не вмістились.
Та скоро бій. І Бейла у біді.
Вже час рушать. О, Боже, серце рветься.
Чому ж обличчя у обох бліді?
Чи ще побачить їх? Чи обірветься
Його життя від спису ворогів?
Ні, треба вірить в краще, в перемогу.
Він помстою за рідний край горів
І вирушив із військом у дорогу.
 
3
 
Шайовське поле. Порох. Сморід. Смерть.
І битва. І поразка. І докори.
Усю красу тут знищено вже вщерть
І тільки крові на землі узори.
Тут кладовище та долина сліз
І відчай, наче зашморг, затискає,
І листя кленів, яблунь та беріз
Тіла бійців собою закриває.
Додому! Тут рятунок є один
Від всіх тривог та пекла цього шквалу.
У замкові Розанна й Чаба-син.
Вже видно і долину з перевалу.
Забрав Гелену, доньку з укриття
І з нею разом на гору подався.
Ти б краще , Боже, взяв моє життя,
На полі мертвим краще б я зостався!
А їх немає! Жах! Та де ж вони?
Убиті чи в полоні? Хто же знає?
Понищено весь замок і дзвони,
А серце навпіл горе розриває.
Помщусь за вас, кохані, хай земля
Мені довічним свідком в цьому буде,
Лиш тільки я татарина здаля
Побачу – вб’ю. Для мене це – не люди!
Якби же знав, що кажеш, Хусте, ти,
Не промовляв таке б і зпересердя.
Не знаєш, що клянеш. Прошу, прости.
Все чує Марамороша осердя.
Візьми слова свої тепер назад,
Бо далі уже пізно надто буде.
І ти людина гідна, а не кат,
Але за все платити слізно будеш.
Ти втратив найдорожче. Небосхил
Тобі відміряв щастя і страждання,
Дав владу, велич, та позбавив сил,
Бо відібрав найвищий дар – кохання.
 
4
 
Розанна й Чаба в склепі ворогів,
В татарському полоні, у неволі.
Від сліз уже і світ увесь змарнів,
Бо в них украли чисті перли долі.
Та раптом хана поруч силует.
Забрав він жінку у свої покої,
Їй обіцяв дістать зірок, комет,
І золота, й одежі дорогої,
Коштовностей і скарбів три моря,
Йому щоб тільки була за коханку,
Бо вроду мала дивну, мов зоря,
Та підкорить не міг словами бранку.
Їй показать він вирішив свій дім,
Свої сади, тераси і фонтани,
Чуття ж до неї вирували в нім
І слів палких лилися океани.
Та не зламалась. Сина обіцяв
Зробить бататим. Сльози заблищали.
Бо материнське серце надірвав
І струни, що і так від бід тріщали.
— Заради сина вмерти краще дай, —
Сказала, заридала і упала, —
Не зраджу чоловіка й рідний край,
На вірність клятву бо колись віддала.
— Тоді за жінку будь мені і я
Тобі дам в руки влади діадему.
— У мене є уже своя сім’я,
Мене ти вкрав із власного Едему.
— Ну й непокірна ти, горянко, знай,
Моєю все одно колись ти будеш.
Іди. Подумай. Ось тобі розмай.
Як вип’єш, то усе навік забудеш.
Ми разом розпочнем нове життя.
Клянусь тобі, все матимеш, доволі,
Заради сина, щастя й майбуття
Зречись своєї втраченої долі.
Розанно бідна, так душа болить,
Я б не хотіла буть на твоїм місці.
І як тобі в оцій неволі жить?
Як пташка в золотій, напевно, клітці.
А серце мимоволі завмира.
Що буде з сином? Це ж твоя кровинка.
Чи воля, влада, чи земля сира?
У колір ночі вкраплена зоринка.
Та ти не спиш. Напруга. Спокій зник.
І все чуже. А поруч свічка жури.
Та тільки болю відчайдушний крик
На волю рветься крізь одеж ажури.
 
5
 
Так тиждень проминув і знову хан
Прийшов забрать Розанну у палати,
Обняв її легенько він за стан
І відповідь просив нарешті дати.
У грудях защемило. Що же смерть
Для неї – наче подарунок долі.
Та Чаба? Смутку тиха коловерть
Відлунням знову відізвалась болі.
— Гаразд, — сказала, — я усе зроблю,
Як скажеш ти, та поклянись в одному,
За сином приглядай, тебе молю,
Й пусти його до батьківського дому,
Нехай погляне, коли підросте
На рідний край, почує мову рідну.
Для тебе, певно, все оце пусте,
Та пошкодуй мене, благаю, бідну.
— Як хочеш, — хан Розанні відказав.
Але вона іще його благала:
— Накриє смерті як мене рукав,
Що буде з Чабою, скажи, щоб знала.
— Тобі поклявся я, що буде він
Мені за сина рідного навіки.
— О хане, до землі тобі уклін.
Для мене ти, немов священні ліки.
Добу лише наважитися дай.
А завтра я твоя.
— Роби, як знаєш.
Та не забудь лиш випити розмай.
— Я вип’ю.
— Ти мене ще покохаєш!
…Й пішла до себе тихо жінка знов
Востаннє щоб поглянути на сина,
На своє щастя й радість, бо любов
На цілий світ у матерів єдина.
А Чаба спав. Вона кулон зняла,
Що Хуст подарував їй на вінчання
Й на шию йому ніжно одягла
І заридала гірко на прощання.
Поцілувала сина у чоло
І не розмай, отрути враз ковтнула.
Напевно, буть інакше й не могло.
Ну от і все. Навік вона заснула.
Розанно, гідно так зронить життя
На смерті жертівник не кожна зможе.
Та ти – герой. І сіре небуття
Для тебе порятунок тільки, схоже.
І так любити сина, рідний край
Та чоловіка – справді подвиг мужній,
Не розміняла вірність ти на “рай”
В чужій країні, серцю осоружній.

6

Світанок випив темряву до дна
І сонце протирало жовті вії,
А хан ішов, щоб долі поєднать
Навіки з жінкою своєї мрії.
Та мертвою була уже вона.
І плакав він над нею, як безвільний,
Та цілував. І плетево сонат
У розпачі співав, мов божевільний.
І довго ще змиритися не міг
Із втратою. Хист загубив до всього,
Шмагав бо душу відчаю батіг
І не було розради ні від чого.
А Чабу все ж у свій палац забрав,
Виховував, як сина, наче хана.
І полюбив його, бо добре знав,
Що привела на світ його кохана.
У рисах хлопця впізнавав її,
А Чаба забував потроху неньку
І рідну землю, й батька, й солов’їв,
Бо час гортав сторінки потихеньку.
Минуло вісімнадцять довгих літ,
Хлопчина юнаком вже став красивим,
Блакитні очі, мов барвінку квіт,
Стрункий, як дуб, висикий, чорнобривий.
І не хотілось хану відпускать
Його на батьківщину й на хвилину.
Пересторога в серці, наче тать,
Виводила якусь страшну картину.
Сказав він Чабі, що його він син
І найдорожчий скарб з усіх на світі,
Розанна же – жадань шалених крин,
Найкраща квітка в зорянім суцвітті.
Й колись їй обіцяв він відпустить
В її країну сина, щоб поглянув,
Де матері колись судилось жить,
Якій співала повсякчас осанну.
Поводирем що діда дасть, казав,
Бо землю ту ще пам’ятав він добре,
Стежин життєпис в голові складав
Та й був ще досить сильним та хоробрим.
Лише просив, щоб у краї оці
Після мандрівки хлопець повернувася.
Андор (так звали Чабу тут усі)
Йому у цьому щиро присягнувся.
О Чабо, Чабо, якби знав, куди
Тебе вестиме долі диск небесний.
Але за це нікого не суди,
Бо вибір твій. А ти ще юний, чесний.
О Чабо, Чабо, запалив вогонь
До рідної країни серед серця,
Жмут сподівань береш ти до долонь,
Бо йдеш Вітчизні в золоті ясельця.

7

А Хуст тим часом все ще їх шукав,
Ніхто ж бо близьких втратити не хоче,
Лиш вітер у конверти закладав
Листки календаря бліді щоночі.
У тил ворожий він не раз ішов,
Дружину й сина повернути мріяв
І лютувала, вирувала кров,
Як розбивалась об граніт надія.
Шукав намарно смерті у боях
І вдома рідко він бував доволі,
Але горів, горів життя маяк,
Хоч розписали груди шрами кволі.
На пам’ять про Розанну й Чабу звів
Каплицю одиноку біля замку,
ЇЇ дзвінниця соснам поміж брів
Із неба пила чисті роси ранку.
Вже відчаю й тривоги, Хусте, грим
Обличчям став, приріс тобі до шкіри,
Шукаєш в світі, наче пілігрим,
Ти паростки маленькі щастя й віри.
Ти мудрості шукаєш між людей,
Бо спокою розгублено пелюстки,
Сочиться болі трунок із грудей
І згустки сліз ховаєш десь до хустки.
Ти мудрості шукаєш між книжок,
Де зло й насильство розставляють пастку,
Та істину лиш знає тільки Бог,
А ми самі собі складаєм казку.
Дружину й сина у татар, між гір,
В степах шукаєш – скрізь вітраж трагічний,
А правда попід мороком, повір,
Та ще вона воскресне, архаїчна.
Твоя дочка вже, Хусте, підросла,
Та батьківської ласки не пізнала,
Їй теж крізь серце жура проросла,
Самотньо їй у замку феодала.
Немає друзів, подруг, ні душі,
Кому б відкрити всіх страждань завісу,
Не розуміють бо її чужі,
А скрізь лише собор прадавній лісу…
Ти знаєш, її любить комендант.
Підступний. Хитрий. Доньці осоружний,
Та тобі байдуже, бо ти педант
І що тобі до ворожби чи дружби.

8

Із дідом, Сивим Соколом у путь
Вже рушив Чаба. Нелегкі стежини.
Мовчання. Лиш пейзажі виграють
І змінююються в фокусі картини.
Та раптом дід промовив щось…Мов грім…
Майнула в серці ніби блискавиця…
Ніхто не говорив так, мами крім
І мова ожила, немов жар-птиця.
Впізнав її звучання, такт, слова,
Омиті еліксиром презнайомим.
І закрутилась раптом голова…
Здалося, світ одразу став святковим.
Озвалась серця, Чабо, то струна,
Бо скільки мов не знала би людина,
Та є одна, з усіх лише одна,
Яка для серця, мов скарбів долина.
Абетка незабутняя батьків,
Це мова, що єднається з думками,
Відбиток вперше вимовлених слів,
Перлина, вкрита радістю й сльозами.
І якщо іскра в грудях майорить,
Де б не була країна та далеко,
Якої чистий спів в душі дзвенить,
Туди покличе серце, мов лелека.

9

Дійшли. І тільки замок на горі
Побачив дід, віддав враз душу Богу.
Не зніс чуттів напливу. На зорі,
Здолавши відчай, втрату та тривогу,
У полі його Чаба поховав.
Заплакав над могилою. Та далі
До замку через ліс попрямував,
Бо кликали до себе пекторалі.
Та вмить побачив панну на коні.
Волосся біле, мов фата вінчальна,
Блакитні очі, як волошки…Ні!
Чому красуня ця така печальна?
Біля каплиці дівчина одна.
А де ж другі? Чом діаманти-сльози
Вона ховає? І немає дна
У погляді її. А поруч лози
Їй зачапили плаття, а гілля
Враз розірвало, оголивши ноги
Такі прекрасні, що уся земля
Аж підкосилась. Зникли всі дороги.
Планети мов посходили з орбіт,
А стан високий, ніжні пишні груди
Закрили перед Чабою весь світ.
Але ведмідь ось показався грубий.
Зненацька вийшов із-поміж дерев
Й на дівчину напав ураз сердито.
Накинувся на нього Чаба. Рев
Страшного звіра. І його вже вбито.
Побачила Гелена юнака
Перед собою дужого стрункого.
Поцілувала вмить рятівника
І здивувалась. Гарного такого
Іще не зустрічала у житті.
Його чудові чорні довгі вії,
Немов торкались неба. В забутті
Взяла за руки. Ні, не гречкосії
Його батьки. Бо пальці ніжні. Вид
У нього сильний, зброя – його “коник”
Та шкіра – білосніжний оксамит,
Одягнений у золото й хітони.
А очі – крила ночі. В них втонуть
Напевно можна. Хто ж цей незнайомець?
І він сказав, що вирушив у путь,
А з ним і дід, покійний охоронець,
Щоб землю рідну матері знайти,
Бо сам він ріс в хоромах батька-хана,
Але не знає, куди далі йти,
Чи, може, пошукать притулку в пана?
Але Гелена закричала:”Ні!”
Про матір і про брата розповіла,
Як коротає батько ночі й дні,
Ненависть до татар як в нім кипіла.
Одежу дала русича-купця,
Його же плащ у себе заховала
І видала його за молодця
Із Києва. Їх батько любить, знала.
Лиш арфу залишила. На ній грав
Як Чаба, завмирало раптом серце,
А як солодким голосом співав,
Снувало дивне в грудях веретенце.
Андрія (так назвала бо його)
Гостинно прийняв Хуст в свої палати,
Не знав бо привела дочка кого
На арфі ніби вчитися щоб грати.
І щастю Чаби не було межі,
Він почувався від усього вільним.
Та щось п’янке торкалося душі,
Гелени образ видавася рідним.
О Чабо, Чабо, бережи себе,
Чуття жаги запалюють гірлянду,
В обійми кличуть пошепки тебе
І ти кохаєш вже свою троянду.
О Чабо, Чабо, капища планет
Для тебе вже її сузір’ям дишуть,
Любові ти потрапив до тенет,
Думки її ім’я на серці пишуть.
О Чабо, Чабо, Це – сестра. Отож
Не можна же її тобі кохати.
Та ти не знаєш. І вона також.
А я не в силах вам про це сказати.

10

Так час котив за обрій жовтий німб,
Летіла осінь, а зама – за нею.
Стояв лиш замок. Але двоє в нім
Не помічали вперто діб трофею.
Між ними спалахнуло почуття,
Що на землі буває раз в епоху,
Адже одне у всіх у нас життя
Й жадаєм всі любові хоч би трохи.
Гелена шалу віддалась сповна
Не тільки тілом, але вся, душею,
Ішли до Тиси разом, до човна,
Хотіли поруч плисти течією.
Цілунків лився дивний фіміам,
Неначе дим жертовного кадила,
І радості безмежної вігвам
Сплітав серця закахані, мов крила.
Здавалось, завмирала кожна мить,
У пам’яті виводячи лиш лаври,
Хотілось хоч сторіччя так любить
І слухати пташок довкіль литаври.
Я так боюся щастя налякать,
Таке ж солодке бо його буяння,
Та хоче комендант у вас забрать
Ту квітку, спільно зрощену кохання.
Я б так хотіла, щоб любові храм
Стояв на цій горі для вас довічно,
Не підступало горе щоб до брам,
Ваш шлях щоб фатум обминув трагічний,
Та долі пентаграму не змінить.
І напрямок комет корегувати
Нам не під силу. Змушені ми жить,
Чи хрест нести та падати, вставати,
Аж поки не погасне десь зоря
Та саме наша в просторі галактик,
Ліси ми перетворюєм в моря,
Буття ж не можем замінити й клаптик.

11

Вертався саме із походу Хуст.
А комендант – ревнивець той картавий
Йому назустріч рушив, щоб із вуст
Зронить на Чабу згуби ніж кривавий.
Сказав, що до Гелени раз зайшов
Й побачив там татарську він одежу,
Що спалахнула в їх серцях любов,
Що в любощах ховаються у вежу.
Хуст закипів, у скроні била злість
І лезо роздирало навпіл душу.
— Оце такий у мене русич-гість?
Татарина негайно стратить мушу!
І наказав скоріше воякам
Схопити Чабу, вивести на гору
Над річкою. Усіх вбивав він там,
Хто провинив за зраду, непокору.
О Хусте, Хусте! Що же робиш ти?
Твій розум затуманила образа.
Отямся! Син це твій. Прости!
Адже життя – не кришталева ваза,
Розіб’ється й зліпить її уже
Ніхто не зможе. Скоро пізно буде.
Послухай голос серця, бо невже
Для тебе важливіший наклеп юди.
Та вперто ти дотримуєшся клятв,
Хоч долі смерч спресовує ідеї.
Отримаєш ще пригоршню проклять
Від доньки скоро рідної своєї.

12

Схопили Чабу. Лезо точить кат.
Гелена плаче. Та ридання марні.
Вже пізно повернути час назад.
Згадались дні побачень чисті й гарні.
Аж ось і Хуст. Дочка паде до ніг,
Благає батька врятувать кохання.
Від хвилювань аж біла, наче сніг,
А душу рвуть терпкі, їдкі страждання.
Піднявся меч. У грудях аж пече.
Ще мить. Остання. Так трагічно й гірко.
І Чабі голова паде з плечей
На землю закривавлену, як зірка.
Та раптом покотилось щось. Кулон.
Хуст підійшов. Відкрив. А там – Розанна.
О Боже, що це? Дійсність або сон?
В очах лиш жах застиг та біль багряна.
– Я сина вбив! Це – Чаба! Це – мій син!
Нема мені прощення і спокути,
Здається, рветься кожна із судин.
Як я не міг раніш усе збаннути?
Гелена аж завмерла. Її брат
Був одночасно і її любов’ю.
Вони ж не знали. Рідний батько – кат.
Убив усе. Залив весь світ із кров’ю.
Хуст заридав…і біля Чаби впав
Та бився головою об каміння.
— Якби про це я, любий синку, знав,
Якби прийшло хоча б на мить прозріння!..
Для чого жить? Свій гострий спис узяв,
Встромив у груди, лиш закривши очі
І непритомно біля Чаби впав.
А день котився у обійми ночі
І обрій мимоволі вечорів
Та землю закривав плащем шовковим.
Лише Гелена в відчаї, без слів,
Стояла на колінах понад ровом.
О дівчино! Ти втратила усе!
Без батька, брата, матері, кохання!
Як знести же, сирітко, тобі це?
Як горя подолать в душі буяння?
І місяця, здається, гасне блиск.
Як далі жить тобі? Чумацьким шляхом
Вже душі близьких понеслись кудись
У інший світ, у небо білим птахом.
На башті замку гучно плаче дзвін.
Лиш ніч, як паламар, іде по лісу,
А ти біжиш із вітром навздогін
Кудись вперед під темряви завісу.
Немає мрій, бажань і майбуття,
Тобі здається, що це ти померла.
Можливо й так. Хіба ж оце життя,
Навскрізно жура груди як подерла.

P.S.

Світанок сонцю очі вже відкрив
І роси в кошик позбирав рукою.
Усі довкіль жахнулися від див —
Гора почервоніла над рікою.
Місцина, де померли Чаба й Хуст
У вічність закарбованою буде.
Червоною горою пагірб звуть
За кров, пролиту там, донині люди.
Гелена десь блукає до цих пір.
Подейкують, що привидом вже стала.
Ховає в грудях досі свій докір,
Що два життя тоді не врятувала.
А біль не притупив і часу плин,
Донині плаче у долині Тиси
Й щовесни проростають зі сльозин
Біленькі горді квіточки – нарциси.
О скільки, Хусте, вже пройшло років,
Твій вчинок не забудеться ж довічно.
Він вписаний в хронометраж віків
Та в пам’ять всенародну і відвічну.
Ти був прекрасним воїном в бою,
Та долю мав найгіршу серед знаті.
Тому ім’ям твоїм, на честь твою,
Назвали люди місто в Закарпатті.
Доводив свою гідність Хуст не раз
І бився з ворогами у двобої.
А ця легенда житиме між нас,
Як і сміливці, генії, герої.