Клоун
Колись він мандрував містами,
Як візитківка шапіто,
Арену наряджав дивами…
Тепер – в подертому пальто…
Ще вчора не змовкали оди,
Приймав овації та сміх.
Троянд, ірису хороводи
Йому стелилися до ніг.
Батьки обожнювали й діти
За мудрий дотеп, щастя мить…
Тополі навіть пишні віти
До нього прагнули схилить.
Та зараз… натовпом забутий…
Блука самотньо під дощем.
Фортуну більш не повернути,
Лишився тільки серця щем…
Від голоду заслабли жили,
А вирок старості – печаль.
Робота висмоктала сили,
Хоч їй віддав усе… на жаль…
Тепер випрошує копійки,
Чи погляд добрий хоч один.
Та ловить глузування тільки
І злиднів божевільний плин…
Оставить комментарий