Ми різні…
Ми різні…
Я ранок завжди починаю із кави, а ти…
Із променя сонця… із тиші, можливо – із пісні…
Та серце при думці про тебе наповнює ніжність,
Що може і душу узваром терпким обпекти…
Ми вільні…
Мозаїку долі складає з нас кожен свою
Із віршів… із листя, із сивих туманів осінніх…
Чому ж відчуваю… пульсації неба надмірні,
Коли засинаю… й присутність у мріях твою…
Ми дивні…
Блукаємо квапно у власних світах, у дощах,
Набік відсуваючи хмари, вітри конвульсивні…
Чому ж тобі хочеться так подзвонити опівдні?
Або розчинитись на мить у бездонних очах…
Ми різні…
Я ранок завжди починаю із кави, а ти…
Із чого… не знаю… Не видно крізь двері залізні…
Далекі, чужі ми… чому же здається, що рідні…
Хіба це важливо?
Візьми мої крила!
Лети…
27 вересня 2014
13 октября, 2015 7:23 пп
Вам самій цей вірш подобається?
15 октября, 2015 7:36 пп
Мені багато що не подобається) особливо в собі)_ але справа не в тому… саме це і саме і ту мить, коли я писала було на душі) потім і думки, і відчуття реальності змінюються, бо життя, як ріка — ніколи не стоїть на місці)