Сьоме життя…
Душа, що зітліла, уже не болить нестерпно,
Нагадує серце зіжмаканий лист паперу…
Щоправда, ночами від суму свідомість терпне,
А пустка у грудях уміщує неба сферу…
Вже майже зима і із нею ми схожі дуже
І поглядом, і… натуральним волоссям білим…
Торкаються вуст антарктичні вітри байдужі…
Ввижається скверик малий континентом цілим…
Півмісяць у млі колискову шепоче тіням,
Дерева у снах фантазують про щось приємне…
Ти – кара моя! Й одночасно – моє спасіння!
У жилах не кров застига, а чуття таємне…
Люблю? Не люблю? Що зі мною? Сама не знаю…
Снігами іти бездоріжжям… одній… нелегко…
Між нами міста крижані, кілометри гаю…
Мчать тільки думки безборонно… хоч як далеко…
Душа, що зітліла, уже не болить нестерпно…
Та в попелі згадок жевріє жаги іскринка…
Печаль обпікає… бездонна та невичерпна…
Бо в світі… без тебе… я сьоме життя — чужинка…
29 листопада 2014
© Copyright Marina Aldon 2014
Фото: Pospelov Sergey «***»
Оставить комментарий