Всесвітній потоп
З розколотого серця небосхилу
Полився дощ рясний… холоднуватий…
Бо людство присудив Господь до страти
І кожну душу покарав зігнилу…
Отримала волога дивну силу –
Життя і дарувати, й відбирати…
Відмити світ Бог вирішив від бруду
Через обряд очищення водою…
Світила-люстра затулив рукою,
Змістив планети трохи амплітуду…
Набридло вже терпіти Абсолюту,
Наругу над поверхнею земною…
Зліпив Творець із глини чорні хмари,
Наповнив їх по вінця рідиною
(Раніше ж орошалися росою
Лани, степи, дороги, тротуари)…
І тільки Ной з тваринами… по парі…
Плив течією дикою… стрімкою…
Довкілля ж поза межами ковчегу
Накрив, сердито… хвилею Всевишній
На більш, ніж п’ять астрономічних тижнів,
В гірських льодах втопивши літню спеку…
А далі настромив місток-веселку
На віти найрозлогішої вишні…
28 липня 2014
