Друге липня. Відчуження…
3D, у техніці розчинення
1.
ТИ КЕРУЄШ ДУМКАМИ І ЗЛИВАМИ МІЖГАЛАКТИЧНИМИ,
Під твоїми крильми́ починається вічність і щастя…
Зупиняється час… пахне літо свічками магічними…
Непорочна роса у долоні, неначе причастя…
МІЙ СВІТОГЛЯД ФОРМУЄШ… ЧАСТКОВО… НА РІВНІ СВІДОМОСТІ,
Залишаєш автограф-узор інстинктивно у віршах…
За тобою б ішла… через прірву…. сто смуг невагомості…
А небесна твердінь… в напівтемряві глибша та більша…
СВІТ ГАПТУЄШ ВІТРАМИ ТРЕМТЛИВИМИ, ДИКИМИ, ЗВИЧНИМИ…
Всі норд-ости тобі виграють Шостаковича, Баха…
Навіть хмари бліді видаються чомусь ексцентричними,
Майже кожна із них, ніби шапка-ковпак Мономаха…
СНИ З ПІСНЯМИ РИМУЄШ НЕРВОВО, ЯК ДВІ ВИПАДКОВОСТІ,
Із астральним сачком ловиш марення дуже дбайливо
День місячнім на кратері… при спеціальній вологості…
Бо ж фантазії, наче метелики – крихітне диво…
МРІЙ ДАРУЄШ НАМИСТО ТРОЯНДОВЕ, ЗНАЄШ РЕАЛІЇ…
Біля тебе, як нитка, проходить Чумацька Дорога…
Та у грудях вулкани… сезонні якісь аномалії…
Тридцять вісім за Цельсієм… Тихо молюся до Бога…
ЦВІТ ЗРИВАЄШ ІЗ СЕРЦЯ, ІЗ РАНИ… СВОЄЮ БАЙДУЖІСТЮ…
Пристрасть вільним потоком струмує, тече по судинах…
Я знесу геть усе… терпеливо… покірно… із мужністю…
Бо ти поруч завжди́ … на стареньких пожовклих світлинах…
КРОВ СТІКАЄ НА ЛИСТЯ СМАРАГДОВЕ М’ЯТИ І ШАВЛІЇ…
То ж сльозини мої… від чуттів надприродних багряні…
Волохатенький мох тягне шию фіалці до талії…
Липень румбу танцює… Співають дрозди на поляні…
ІЗ ДУШІ (ЗМИЛОСЕРДЬСЯ, КОХАНИЙ… НЕ СМІЙСЯ НАД ЮНІСТЮ)
Виривається крик… чи то відчаю, чи то знемоги…
Тільки скеля мовчить… дише рівно… античною мудрістю…
Їй знайомі давно всі пориви і втіхи, й тривоги…
ВІЧ НЕ БАЧИШ У МРЯЦІ ТА РІЧЕЧКИ ІЛЮМІНАЦІЇ
Не тому, що я десь серед гір, ти – в великому місті…
А тому, що не ті… вже між нами з тобою вібрації,
Що були ще торік, або навіть у березні-квітні…
ЗНОВ РАХУЄШ ПЛАНЕТИ… НАТХНЕННО, ТАЄМНО… ПРИМРУЖЕНО…
І малюєш на склі олівцями, за звичкою, руни…
Тут самотньо мені… вигинаються спомини… збуджено…
Не чекаю, повір, подарунків від долі-фортуни…
ЛІС НАМАЦУЮТЬ ПАЛЬЦІ СМЕРІЧЕЧКИ АБО АКАЦІЇ…
Декламує пророків біблійних цілюща криниця,
Довіряє вона цілковито своїй інтонації…
Має голос провидця підземна холодна водиця…
НІЧ ВИГУКУЄ: «ДЕ ТИ?» СМИРЕННО, ТА ТРОХИ НАПРУЖЕНО…
Я не знаю, для чого мені ефемерна свобода…
Поодинці у всесвіті жити нелегко… відчужено…
Очевидцем невільним любовних тортур є природа…
2.
Перші рядки кожного куплету утворюють новий вірш:
ТИ КЕРУЄШ ДУМКАМИ І ЗЛИВАМИ міжгалактичними,
МІЙ СВІТОГЛЯД ФОРМУЄШ… ЧАСТКОВО… на рівні свідомості…
СВІТ ГАПТУЄШ ВІТРАМИ ТРЕМТЛИВИМИ, дикими, звичними,
СНИ З ПІСНЯМИ РИМУЄШ НЕРВОВО, як дві випадковості…
МРІЙ ДАРУЄШ НАМИСТО ТРОЯНДОВЕ, знаєш реалії…
ЦВІТ ЗРИВАЄШ ІЗ СЕРЦЯ, ІЗ РАНИ своєю байдужістю…
КРОВ СТІКАЄ НА ЛИСТЯ СМАРАГДОВЕ м’яти і шавлії
ІЗ ДУШІ (ЗМИЛОСЕРДЬСЯ, КОХАНИЙ… не смійся над юністю)…
ВІЧ НЕ БАЧИШ У МРЯЦІ ТА РІЧЕЧКИ ілюмінації…
ЗНОВ РАХУЄШ ПЛАНЕТИ… НАТХНЕННО, таємно… примружено…
ЛІС НАМАЦУЮТЬ ПАЛЬЦІ СМЕРІЧЕЧКИ або акації…
НІЧ ВИГУКУЄ: «ДЕ ТИ?» СМИРЕННО, та трохи напружено…
3.
А в тексті розчинено вірш:
ТИ КЕРУЄШ ДУМКАМИ і зливами,
МІЙ СВІТОГЛЯД ФОРМУЄШ частково…
СВІТ ГАПТУЄШ ВІТРАМИ тремтливими,
СНИ З ПІСНЯМИ РИМУЄШ нервово…
МРІЙ ДАРУЄШ НАМИСТО трояндове,
ЦВІТ ЗРИВАЄШ ІЗ СЕРЦЯ, із рани…
КРОВ СТІКАЄ НА ЛИСТЯ смарагдове
ІЗ ДУШІ (ЗМИЛОСЕРДЬСЯ, коханий)…
ВІЧ НЕ БАЧИШ У МРЯЦІ та річечки…
ЗНОВ РАХУЄШ ПЛАНЕТИ… натхненно…
ЛІС НАМАЦУЮТЬ ПАЛЬЦІ смерічечки…
НІЧ ВИГУКУЄ: «ДЕ ТИ?» смиренно…
4.
І ще одну поезію:
ТИ керуєш думками,
МІЙ світогляд формуєш,
СВІТ гаптуєш вітрами,
СНИ з піснями римуєш…
МРІЙ даруєш намисто,
ЦВІТ зриваєш із серця…
КРОВ стікає на листя
ІЗ душі (Змилосердься!)…
ВІЧ не бачиш у мряці,
ЗНОВ рахуєш планети…
ЛІС намацують пальці…
НІЧ вигукує: «Де ти?»…
5.
Із перших слів кожної строфи утворюється однослівний багаторитм:
Ти –
Мій
Світ…
Сни –
Мрій
Цвіт…
Кров
Із
Віч…
Знов
Ліс…
Ніч…
18 квітня 2013
